Старовинний знімок коломийського фотосалону Кіблера підкорив світові архіви та відомі музеї, а сама світлина відобразила молоде подружжя Михайла та Софії Гнатюків. Вони пройшли важкі випробування, але назавжди зберегли своє унікальне ремесло. Історія вистояла.
Родину талановитих кушнірів жорстоко репресувала радянська влада відразу після завершення війни, через що чоловіка відправили відбувати тривалий двадцятирічний термін у суворих умовах Сибіру. Його дружину з маленькою шестирічною донькою також примусово вивезли у вигнання. Сім’я втратила абсолютно все.
Причини жорстокого заслання майстрів
Таке суворе покарання подружжя отримало за активну допомогу українським повстанцям. Під час Другої світової війни Михайло Гнатюк таємно підтримував партизанів. Він лагодив одяг воїнам. Згодом радянські війська прийшли в село, а майстра підло здали.
Майстер регулярно виготовляв для військових надійні теплі рукавиці та зимові шапки. Чоловік допомагав повстанцям безкоштовно. Це ризикована справа.
Родині вдалося повернутися до рідного Корнича лише після смерті Сталіна. Оголошена амністія дозволила дружині з донькою таємно втекти з місця заслання. Вони дві доби їхали до Івано-Франківська у товарному поїзді. Мати постійно тримала дитину за руку. Через кілька років повернувся дідусь.
Світове визнання коломийського фотопортрета
Історичний кадр молодого подружжя зробили в коломийському ательє приблизно дев’яносто три роки тому. На той момент Михайлові та Софії було трохи більше двадцяти років. Відомий фотограф Кіблер щиро пишався цією дивовижною художньою роботою. Світлина вражала якістю.
Згодом цей унікальний портрет перетворився на цінний музейний експонат, адже спершу оригінал помітили та забрали представники Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Пізніше столичний представник закладу Івана Гончара перевіз оригінальний знімок до Києва. Його оцінили високо.
Нащадки намагалися повернути родинну реліквію додому, але зробити цього не вдалося. Натомість вишукана світлина кушнірів стрімко завірусилася в інформаційному просторі. Кадр почали активно публікувати в американських журналах та провідних українських виданнях. Це великий успіх.
Деталі дивовижної історії журналістам Суспільного розповів правнук відомого подружжя Руслан Литвинчук. Він пишається предками.
Зникнення традиційного українського ремесла
Михайло Гнатюк вирішив зайнятися кушнірством всупереч наполегливій волі своїх батьків. Родина традиційно займалася ткацтвом і планувала передати сину родинну справу. Проте юнак виявив характер.
Він просто втік у відоме карпатське село Космач до досвідченого майстра. Там хлопець два роки сумлінно перебував на безкоштовній науці. Додому майбутній кушнір повернувся абсолютно босим. Батько все зрозумів.
Голова родини змирився і віддав сина на подальше навчання до Коломиї. Там талановитий юнак ще два роки безоплатно опановував тонкощі вичинки. Михайло повністю вивчив процеси розкроювання шкур та бездоганного пошиття хутряних виробів. Він стал професіоналом.
Прабабуся Софія Гнатюк також згодом професійно освоїла це давнє нелегке ремесло. Разом закохане подружжя створювало розкішні автентичні кожухи, теплі кептарі та шапки. Сім’ю поважали всюди.
Правнук Руслан особисто застав прабабусю і прадідуся живими в їхньому домі. Чоловік зміг частково навчитися складної родинної справи, але справжнім кушніром себе не називає. Йому не пішло шиття. Процес був заскладним.
У дев’яностих роках він активно допомагав своєму дідусеві, який був зятем Гнатюків. З його слів, шкури купували на Закарпатті, потім замочували у солоній воді, ретельно прали вовну безпосередньо у річці Прут, очищали спеціальними інструментами, вимочували в розчинах із кислотами, сушили та розтягували. Робота займала дні.
Зараз Руслан зберігає унікальні кушнірські інструменти, які отримав у спадок від предків. Серед них є прадідусів “ключ”, традиційне жґребло та незвичний дерев’яний пристрій для розтягування. Від тривалого використання міцне дерево на ньому стерлося майже повністю. Це важка праця.
Після завершення складної вичинки шкіри фарбували й шили з них якісний одяг. У вісімдесятих роках минулого століття на ці автентичні вироби тримався величезний попит. За один сезон майстри виготовляли не більше десяти кожухів. Праця приносила заробіток.
У дев’яностих роках ручна праця стала невигідною через появу фабричних дублянок. Давня професія практично померла, і сьогодні нею майже ніхто не займається. Традиції кушнірства Покуття зараз відроджує лише родич родини Михайло Вінтонюк. Руслан не вичиняв шкіри вже тридцять років.
