Літературознавиця, співачка й обличчя вірусної «Парової машини» Ярина Квасній з Прикарпаття вже понад рік носить не сценічний вишиваний одяг, а піксель Збройних сил України. У Першому окремому медичному батальйоні 23-річна військовослужбовиця відповідає за евакуацію та супровід поранених, а в перервах між виїздами продовжує плекати українську культуру і мріяти про майбутні мистецькі проєкти.
Від рідної хати до медичного батальйону
На річницю своєї служби Ярина повертається у рідне село в Галицькій громаді на Івано-Франківщині. Каже, що саме за батьківською хатою сумувала найбільше на початку мобілізації – фронт різко відірвав від звичного життя, університету, творчих проєктів і сімейних буднів.
Тепер її будні пов’язані з Першим окремим медичним батальйоном. Попри те, що медичної освіти дівчина не має, вона працює в хірургічному підрозділі, де надають невідкладну допомогу пораненим військовим.
Її завдання складаються з низки чітких кроків – зустріти евакуйованого бійця чи бійчиню, встановити особисті дані, зафіксувати надану допомогу та використані медикаменти, а далі визначити, куди саме доправлятимуть людину на подальше лікування.
«Фух, я не здуріла»: як жінки на війні дають опору
Військовий шлях Ярини почався не зі спонтанного рішення. У травні 2024 року вона подала документи до територіального центру комплектування і чекала на відповідь вісім місяців. За цей час важливими стали приклади інших – передусім власного батька, який служить у ЗСУ на Запорізькому напрямку, а також історії ровесниць у військовій формі.
Ярина зізнається, що набратися духу допомогли матеріали про жінок на фронті – тих, чий довоєнний досвід був близький до її власного. Усвідомлення, що в армії є дівчата з подібним бекграундом, зламало внутрішній бар’єр.
У новому батальйоні вона побачила, що жіноча присутність на фронті – не виняток, а реальність.
Вона згадує, як їхала з полігону на напрямок і помітила, що в машині порівну дівчат і хлопців. «Дивлюся – у нашій машині однакова кількість дівчат і хлопців. Думаю: фух, я не скажена, я не здуріла», – розповідає Ярина.
«Доїла мамині пляцки й поїхала мобілізуватися»
Дзвінок із ТЦК застав її вдома. Повідомили, що за кілька днів треба прибути до центру комплектування. Реакція була без пафосу, по-домашньому проста.
«Минулого року, коли мені передзвонили і я дізналася, що через кілька днів треба прибути в ТЦК, я чемно доїла мамині пляцки й поїхала мобілізуватися. Мамі нічого не казала. Не хотіла її хвилювати», – пригадує військова.
Про справжню мету поїздки мати, Галина Квасній, дізналася вже постфактум. Ярина говорила, що їде на курси. А потім надіслала фото у військовій формі – з полігону.
«Різдво. Ми колядуємо, а дитина кудись збирається. Сказала, що їде на курси. Перед Новим роком вона кидає свою світлину вже у військовому однострої. Пересилаю чоловікові. Він питає: “А де вона?” Я сказала, що то якийсь полігон. Чоловік тоді: “Цивільних туди не пускають”. Потім знову дзвонить: “Ти знаєш, де вона? Вона мобілізувалася!” Звичайно, що пишаюся ними, але дуже хвилююся. Вони щовечора здають мені звіт – мої вояки», – розповідає Галина.
Війна як нова «буденність»
Попри постійне напруження, Ярина тримається за гумор і колектив. Каже, що саме команда стала вирішальним чинником адаптації.
Вона вже встигла послужити не в одній частині й переконалася, що навіть відстань до фронту не так важлива, як людське середовище поруч. Бути далеко від лінії зіткнення, але серед чужих за духом людей, може виявитися важчим, ніж працювати в зоні, де до боїв 15-20 кілометрів, зате є підтримка однодумців.
З часом її сприйняття війни змінилося – не в сенсі байдужості, а в сенсі внутрішньої перебудови.
«Там буває і важко, і зле, і безсило, і безнадійно. Але немає часу, щоб це проживати чи аналізувати, бо треба бігти, щоб зустріти наступного пораненого. Я б навіть ризикнула сказати – добре, що війна стала “буденною”. У тому сенсі, що ми перестали сприймати її, як щось виняткове, від чого можна заціпеніти. Те, що ми зараз усвідомили, що треба перебудуватися, освоїтися, знайтися у цій війні, – це добре», – пояснює Ярина.
Від Могилянки до «Лесі Квартиринки»
До мобілізації життя Ярини оберталося довкола слів, музики й сцени. Вона навчалася у Києво-Могилянській академії за спеціальністю «Українська мова, література і компаративістика» та зізнається, що прихильність до українського для неї природна.
«Я інколи уявляла, що, якби була іншої національності, то я б, напевно, все одно любила б українське, бо воно – гарне, приємне, з характером», – каже вона.
У Києві разом із друзями Ярина створила творчий простір «Леся Квартиринка». Те, що починалося як затишний формат виступів, перетворилося на повноцінний музичний фестиваль. На його сцену виходили гурти «Пенсія», «Dakh Daughters», «DakhTrio», «Дичка», «The ВЙО», «Ziferblat», «Zgarda» та інші.
Останній фестиваль, який відбувався вже під час служби Ярини, став особливим – її відпустили з частини, щоб вона могла провести подію. Вперше на сцені з’явився гурт з Естонії, що стало ще одним кроком до міжнародної співпраці.
Ярина називає цей проєкт своєю «дитиною», яка вже дорослішає і «масштабується», а заодно працює на розбудову культурних зв’язків, зокрема україно-естонських.
«Парова машина», що розігнала TikTok
Саме «Леся Квартиринка» стала точкою відліку для її популярності в соцмережах. Після першого концерту з гуртом «Дичка», де зал заповнили понад тисяча людей, Ярина поверталася додому на адреналіні. Дорогою переспівувала пісні, а «Парова машина» випадково опинилася в об’єктиві камери.
Згодом це відео вона все ж оприлюднила, хоча сумніви були серйозні.
«Я сумнівалася, чи варто його публікувати. Не очікувала, що воно стане таким популярним. Емоції були різні, але переважала вдячність. Мене почали впізнавати на вулиці, більше людей про мене дізналися, почали цікавитися, що я вмію, пропонували колаборації. Це дійсно щаслива випадковість, яка дала мені багато», – каже Ярина.
Сьогодні ролик із «Паровою машиною» зібрав близько 35 мільйонів переглядів і понад два мільйони вподобань у TikTok. Для Ярини це не лише про цифри – а й про можливість донести українську пісню до людей, які раніше могли про неї не знати.
Мрії після війни
Попри щільний графік на фронті, Ярина будує плани на мирне майбутнє. Каже, що ці роки навчили її простій істині – може статися будь-що, як хороше, так і погане, тому головне бажання зараз – залишитися живою.
Після перемоги вона хоче повернутися до навчання, вступити на мистецький факультет і професійно розвивати те, що зараз залишається хобі – музику та творчі ініціативи.
Окрема мрія пов’язана з рідним селом. Ярина бачить там простір для ще однієї культурної історії.
Вона зізнається: хотіла б створити неподалік від рідної хати творчу резиденцію, куди могли б приїжджати митці і мисткині, працювати, надихатися та віднаходити себе. «І щоб я могла цьому сприяти», – додає військова.
Сьогодні її голос частіше звучить серед гулу двигунів і рацій, ніж зі сцени. Але історія Ярини Квасній показує – навіть у хірургічному відділенні медбатальйону можна залишатися людиною, яка тримається за пісню, слово і мрію про те, що після війни українська культура отримає ще більше сил і голосів.
